|
|
|
|
Світлана Ринкевич
Перший вірш
Там, де верби схилились над ставом.
Там, де рідного неба блакить,
Птахом думка у небо злітає,
І так хоче гукнути: "Привіт!"
Густим травам і ранку в тумані,
І весняному співу струмка,
Вітру, що про кохання співає
Сам собі, де квітує трава.
Мене крила незримі підносять,
Бачу, як догорає зоря,
І у серці моєму ще досі
Пісня чується мами свята.
Наснись мені (Молитва)
Наснись мені, явись у сні сьогодні,
Мов сонце золоте, що кожен раз з-за обрію приходить.
І залишись у пам'яті навіки, щоб, як зімкну повіки,
Побачити Тебе!
Веди мене, мов зірка промениста,
Карай мене злим завіюхи свистом!
Любов моя, для мене Ти - святиня, й в жорстокім часу плині
Ти бережи мене!
І не зникай - живи у світлі променистім,
В шовковім шепті листя,
У голосі весни,
Щоб нерозлучні були я і Ти!
*Учителям*
Так хочеться упасти горілиць в траву,
Дивитися в високе чисте небо,
Зібрати в глечик його синяву,
Й від сонця взяти золотого меду.
Долонями провести по траві.
Росу на них зібрати до схід сонця.
В степу знайти ромашки польові,
Зірвати в полі стиглого колосся.
У річці вмити буйний вітерець,
З собою взяти пісню солов`їну,
Піти до школи разом навпростець
І все, що є з`єднати воєдино!
З`єднати і принести вчителям,
Що добротою нас своєю гріли.
За те, що знань подарували крила,
Від всього серця дякуємо вам!
Хай синь небес і сонце золоте
Завжди нас з вами подумки єднають!
Хай вмитий в річці буйний вітерець
Над вами важкі хмари розганяє!
Нехай були непослухами ми,
Хай часом наші вчинки були дуже ниці,
Та ваші добрі світлі лиця
Залишаться у душах назавжди!!!
Ми знаємо - знайдемо всіх вас там,
(Життя дороги нас туди вестимуть),
Де височіє світлий школи храм,
Де радо очі ваші завжди нас зустрінуть!
Сон
Сьогодні знов наснилася весна -
Весела дівчина, заквітчана барвінком.
Водою талою побігла на поля,
Що чорною ріллею простяглись за містом.
Забігла в гай, розслала килими
Зеленої трави і всипала їх квітом.
І велич урочистої ходи
Продовжила з легким і теплим вітром.
Ним розчесала коси у беріз,
Пішла собі гуляти в верболози.
В розпластаних небес забракло сліз,
І вище піднялося сонне сонце...
...Сьогодні в ніч холодну в сні явилася весна.
Чому? Цього не можу пояснити.
Можливо незабаром своє кохання стріну я
І навіть посеред зими буду весні радіти?!
Унікальна КРАЇНА
Росте і шириться з усіх сторін
Про золоті лани і небо волошкове,
Про чарівну й багату нашу мову,
Про те, що всі стежки ведуть до України,
а не в якийсь там Рим!
На неї кожен би дивився й упивався
Красою голубих озер – очей її сумних.
Здається, армія усіх нещасть земних
На рушничок її тим чорним кольором вплелася.
Скільки століть страждав її народ,
Скільки разів вона могла б упасти на коліна
І не піднятися? Тоді з усіх земних трибун й висот
Не зазвучала б її мова солов’їна!
Та у повітрі чується новина,
Що Великоднім дзвоном злетіла до небес,
То не Христос – народ її воскрес:
“ Радійте, бо воскресла Україна!!! ”
Воскресла й вічно житиме вона,
І кожний нехай знає істину єдину:
“ Доки живий народ, жива його душа -
Ніхто й ніщо не зломить Україну! ”
Лиш уяви: вона вся на долоні,
Здійма перед тобою Карпатські брили,
І вдячно дивляться тобі у вічі озера сині-сині,
І пісня колискова мамина витає по долині…
Старий Дніпро несе у море води свої сині,
Дністер привітно посміхається тобі,
Схиляє голову калина,
І верби оживають у дзеркалі-воді.
Яке чудове сонце на Вкраїні!
Ти розумієш унікальний весь наш рід.
І дума, що від Байди до нас лине,
І той Шевченків безсмертний “Заповіт”…
Ти – країни унікальної частина,
Країни сонця, правди і добра.
Тож прославляй її – хай слава її лине.
Запам’ятай! Адже не просто це слова!
Слова
Ну що б, здавалося, слова…
Тарас Шевченко
Слова… Вони нічого вже не значать.
Вони – пусті і, майже всі, німі.
Коли ти промовляєш їх, то серце мови плаче,
Розколюється й трощиться, як під ногами тонкий лід.
Слова… Вони вже, майже, мертві всі,
Забуті і загублені у часі.
Лежать собі у мулі десь на дні
У мови занехаянім палаці.
Слова… Це життя мови – нації життя,
Це доказ існування Батьківщини.
Забути їх – піти у небуття,
Перетворити храм душі в руїни!
Кредо
Зійти на вищу на землі вершину,
Повітря чистого набрати повні груди,
Розкинути у різні боки руки...
Заплющить очі, щоби страх покинув.
Віддатись подиху гірського вітру,
Відчути, як пронизує він тіло,
Як кров гаряча пульсує в твоїх жилах,
І гріє, як ніхто не міг зігріти.
Відкрити серце для добра і світла.
Щоденну втому стерти, краще - вбити.
Вогонь гарячий в серці запалити.
І йти вперед наперекір зла світу!
Отямитись... Спуститись... Стати твердо.
Забути все погане, що могла б зробити.
Впродовж життя душею пломеніти.
І завжди до мети йти вперто!
Коли на землю падає зоря...
Коли на землю падає зоря,
Й на своїх гострих крилах ластівка весну приносить,
Тоді немовби знов на світ народжуюся я,
І просто жити для мого єства не досить.
Коли, стомившись, літня ніч спадає ранкові на руки,
Й остання зірка котиться росинкою в траву,
Мені так хочеться завжди на цьому світі бути
Й творить! Для кого і навіщо не збагну.
Коли ріка, глибока і прозора, проміння сонячне купає в своїх водах,
Коли під небом чистим синьооким колишуться достиглі вже жита,
Від мене геть ідуть печаль й тривога,
Я спраглими вустами п'ю кожну мить життя.
Коли так несподівано, так мимоволі просте і звичне слово на папір ляга
Під несміливий розчерк олівця,
Не помічаєш,як все міниться довкола, як швидко час мина,
Та інколи все ж відчуваєш, як котиться гаряча по щоці сльоза.
|
|
|
|